Процес ліцензування у різних країнах як Європи, так і світу значно відрізняється. Для того, щоб зрозуміти який шлях вибрати Україні, ми проаналізували досвід інших країн.
І найпроблемнішим питанням є орган, який буде здійснювати ліцензування, розглядати скарги на лікарів та встановлювати стандарти, на основі яких і буде прийматись рішення про присвоєння лікареві ліцензії. У більшості країн Європи він є окремим державним органом, підзвітним Міністерству охорони здоров’я (Данія, Німеччина, Італія, Румунія, Словенія, Нідерланди). На Мальті орган ліцензування звітує Прем’єр-Міністру, а у Великобританії — Парламенту.
Також важливим є питання відбору кандидатів у склад органу ліцензування. Найчастіше, керівництво обирається терміном на 4 роки (Данія, Фінляндія, Німеччина, Румунія, Словенія, Іспанія, Великобританія). У деяких країнах, орган ліцензування має як Раду (the Council), яка виконує функції наглядової ради, так власне і менеджмент. Склад таких рад у різних країнах різний, як і спосіб їх призначення.
Згідно аналізу кожна країна має свою процедуру отримання лікарської ліцензії. Зокрема, найбільш бюрократичні процедури в Угорщині та Німеччині. Найлегші – в Австрії, Данії, Естонії, Фінляндії, Словенії. Отримати ліцензію можна і онлайн у деяких регіонах Німеччини та Іспанії.
У багатьох країнах функція видачі ліцензій лікарям покладена на регіональні органи (Польща, Німеччина, Канада). Ці органи обирають представників до загального центрального органу, який вже формує політику професії та стандарти. Також більшість країн мають онлайн реєстри, де можна перевірити інформацію про ліцензію лікаря (Австрія, Данія, Естонія, Фінляндія, Угорщина, Італія, Великобританія).
Після аналізу стало зрозуміло, що однієї уніфікованої системи призначення та функціонування немає ні у світі, ні у Європі. Але досвід деяких країн сягає більше 100 років, тому під час розробки власної системи, Україна може використати досвід інших країн, втіливши їх з окремими національними особливостями.
